Місяць тому цей 17-річний харків’янин створив гучну сенсацію на чемпіонаті Європи з шахів, який відбувся польському Катовіце. Маючи лише 126 рейтинг серед 501 учасника, Роман Дегтярьов примудрився здобути золото. Відтоді він мав чимало офіційних зустрічей, починаючи від Президента держави, продовжуючи керівниками спортивних відомств і очільниками Харкова і області. А ось записати з новоспеченим чемпіоном інтерв’ю виявилося справою нелегкою. Дегтярьов як людина скромна ще не звик до постійної уваги. Тому можна сказати, що цією розмовою Sport.ua знайомить українців з одним із головних відкриттів нашого спорту в 2026 році.
- Романе, для вас це чемпіонство настільки ж несподіване, як і для загалу?
- Чесно кажучи, так – певною мірою, воно стало несподіванкою навіть для мене. Звісно, я їхав на чемпіонат Європи з амбітними завданнями і вірив у хороший результат, але перемога в цілому турнірі — це все ж інший рівень. Розумів, що форма добра, підготовка потужна, але конкуренція була шалена. Тому коли все склалося саме так, емоції були дуже сильні.
- Ви йшли в групі лідерів з самого початку. Коли почали задумуватися про те, що здатні на щось визначне?
- Насправді все було не так лінійно. У п’ятому турі я програв і трохи відстав від лідерів. Лише після сьомого туру вдалося повернутися в групу переслідувачів. Саме тоді я відчув, що граю на дуже високому рівні і можу боротися за найвищі місця. Але думки про золото з’явилися тільки в останьому турі, коли зрозумів: все реально. На сьогодні це безумовно найкращий турнір у моєму житті.
- Єдиної поразки в Катовіце ви зазнали чорними від турка Ісіка Джана. Де тоді помилилися? Чи не вибила та невдача з колії?
- Неприємно згадувати, але я просто переплутав порядок ходів у дебюті. Суперник зіграв дуже сильно і не дав жодного шансу виправитися. Після партії було важко — розчарування, злість на себе. Але я зміг швидко зібратися. Подяка близьким, які допомогли переключитися. Ця поразка, як не дивно, додала мені концентрації на решту турніру.
- Кінцівку чемпіонату Європи ви провели на одному диханні, а в заключному турі були єдиним з групи лідерів, кому вдалося перемогти. Звідки така впевненість? Ви працюєте з психологом, вмієте правильно налаштовуватися чи ця риса у вас від природи?
- У заключному турі ситуація була напружена. Суперники на сусідніх дошках, мабуть, вирішили, що в моїй партії ні в кого немає реальних шансів на перемогу, і один за одним почали закінчувати свої партії внічию. А мій суперник (іспанець Давід Антон – авт.) у певний момент допустив помилку. Я це відчув і досить впевнено довів партію до перемоги. Щодо впевненості — це поєднання характеру і напрацьованої звички. Головне — вірити в свою підготовку і не думати про результат, а грати в шахи.
- У статусі чемпіона Європи ви вже місяць. Як змінилося ваше життя? Відчуваєте до своєї персони підвищену увагу?
- Так, уваги стало значно більше — це велика несподіванка для мене. Постійно дзвінки, повідомлення, інтерв’ю, запрошення. Приємно, але треба звикати до нового ритму. Важливо не втрачати концентрацію на головному.
- Згадайте, як шахи з’явилися у вашому житті?
- Шахи в моєму житті з’явилися дуже рано. Приблизно у чотири роки мене навчив грати дідусь. А перший, хоча й маленький, турнір я виграв у шість років. Пам’ятаю той момент дуже добре — батьки за перемогу подарували мені планшет. З того часу шахи міцно увійшли в моє життя.
- Скільки часу ви приділяєте тренуванням і чи не заважали вони вчитися в школі?
- У школі шахи не заважали навчанню — встигав і те, і інше. А ось перед чемпіонатом Європи навантаження було серйозне: по 8, а іноді й по 10 годин на день. У звичайному ритмі я займаюся 4–5 годин майже щодня. Це вже стало звичним способом життя.
- Харків, звідки ви родом, може конкурувати за звання шахової столиці України зі Львовом і Одесою. Ваші шахові орієнтири чи, можливо, кумири – з рідного міста?
- Харків точно може конкурувати, і навіть конкурує, попри всі труднощі, які зараз переживає місто. Серед харків’ян у мене величезна повага до Павла Ельянова та Анни Ушеніної. Кумирів у класичному розумінні в мене немає, але на цих шахістів я завжди дивлюся з особливою повагою.
- Один з найіменитіших харківських гросмейстерів сучасності Павло Ельянов розповів після вашої перемоги історію про те, як ви відмовилися покидати рідне місто після початку повномасштабної війни. Бо не хотіли залишати наодинці батька. Розкажіть про свої тодішні емоції.
- Так, я не хотів залишати родину. Особливо батька. Останнім часом я часто буваю за кордоном на турнірах, але завжди дуже сумую за рідними і за своїм містом. Тоді, на початку війни, рішення залишитися було для мене природним. Мені дуже хочеться, щоб в Україні нарешті настав мир, і щоб ми всі могли жити спокійно.
- Харків – прифронтове місто. Хоч кажуть, що до постійних вибухів звикнути неможливо, але досвід українців це начебто заперечує. Ви звикли? Наскільки часто ночуєте в бомбосховищі?
- Харків — моє рідне місто і я дуже його люблю. Так, війна почалася, коли мені було лише 13 років, і вже майже п’ятий рік ми живемо в цих реаліях. Звісно, до багатьох речей доводиться адаптуватися. Але я намагаюся не зосереджуватися на труднощах, а просто жити далі: тренуватися, вчитися в університеті, грати в шахи.
Перші місяці були найважчими для всіх нас. Зараз же намагаюся тримати фокус на тому, що залежить від мене — на розвитку і на результатах. Харків тримається, люди працюють, діти ходять на тренування, і це саме по собі вже дає сили.
Найбільше вражає, коли люди втрачають близьких. Це величезна трагедія для кожного. Вражає чимало історій про мужність, про те, як люди допомагають один одному, про волонтерів і захисників. Але кожна втрата — це біль, який важко описати словами.
- На жаль, ситуація складається так, що представників країн-агресорок вирівнюють у правах з громадянами цивілізованого світу. Ваше ставлення до цього і як собі уявляєте зустрічі з ними за шаховою дошкою чи поза нею?
- За шаховою дошкою я намагаюся повністю концентруватися на партії і думати тільки про перемогу.
- Чи маєте захоплення поза шахами?
- Звісно, маю. Поза шахами я абсолютно звичайна людина. Найбільше люблю слухати музику — це моє головне розслаблення. Можу годинами слухати різне. Також дуже подобається дивитися якісні фільми, особливо ті, де є глибокий сюжет або сильна акторська гра. Це допомагає повністю відключитися від шахової дошки, від варіантів і розрахунків. Після важкого тренувального дня або турніру найкраще відновлення для мене — це гарна музика у навушниках або цікавий фільм.
- Які ще види спорту приваблюють? Можливо, чимось займаєтесь самі?
- Дуже подобається великий теніс. Я намагаюся майже не пропускати турнірів Grand Slam — особливо цікаво дивитися матчі на ґрунті та на траві. Мені подобається, наскільки це розумовий і водночас фізично важкий вид спорту. Там величезну роль відіграє психологія, характер і вміння тримати концентрацію — це дуже близьке до шахів.
Сам я активно граю в настільний теніс — це моє основне фізичне розвантаження. Дуже допомагає переключитися після довгих годин за шаховою дошкою. Також полюбляю більярд. Це вже більше про точність, розрахунок і спокій. Загалом спорт для мене — це обов’язкове доповнення до шахів. Він допомагає голові відпочити, а тілу — отримати навантаження. Без цього було б набагато важче підтримувати форму на довгих турнірах.
- Задумуєтеся над такими глобальними питаннями як цілі в житті загалом і в шахах зокрема? Якщо так, то поділіться ними.
- Звісно, замислююся. Шахи — це не просто спорт, це велика частина мого життя, тому цілі в них і в житті тісно пов’язані. У шахах найближча і дуже важлива для мене ціль — гідно виступити на Кубку світу. Це один з найпрестижніших турнірів, де збираються найсильніші гравці планети. Хочу показати там свій найкращий шаховий рівень і зробити ще один крок вперед у кар’єрі.
А якщо говорити про життя загалом, то хочу залишатися, перш за все, чесною і порядною людиною. Хочу постійно розвиватися — як шахіст, як студент, як особистість. Бути корисним для своїх рідних, для українського шахового спорту і для молодих хлопців та дівчат, які тільки починають грати. Звісно, мрію продовжувати прогресувати в улюбленій справі, підніматися в рейтингу і виступати на найвищих рівнях. Але при цьому не хочу втрачати себе і ті цінності, з якими мене виховували.
